Я приїхав сюди після третього зриву і чесно не вірив, що цього разу буде інакше. Різниця виявилася в тому, що зі мною ніхто не розмовляв як із пропащим. Євгеній Юрійович на першій же зустрічі пояснив, що зі мною відбувається фізично, — і мені вперше стало не соромно, а зрозуміло. Найважчими були перші десять днів. Потім почалася робота в групі, і виявилося, що я не унікальний у своїй біді. Пʼять місяців тверезий, повернувся на роботу, донька знову зі мною розмовляє.

Я прийшла сама, без сина — він тоді категорично відмовлявся лікуватись. Думала, мені скажуть: привозьте, тоді й поговоримо. Натомість Ірина Валеріївна три зустрічі розбирала зі мною, що я роблю не так: як я його рятувала, платила борги і тим самим тримала все це на плаву роками. Було боляче це почути. Але за місяць син сам попросив про допомогу. Зараз він четвертий місяць у програмі, а я нарешті сплю ночами.

Вживав девʼять років, двічі лежав у інших клініках — виходив і за тиждень усе поверталось. Тут уперше пояснили, чому так: знімати ломку і не міняти нічого в голові — це те саме, що фарбувати стіну з цвіллю. Сергій Леонідович вів мене від першого дня і жодного разу не давав обіцянок, яких не міг виконати. Девʼять місяців чисто. Досі ходжу на групи — і планую ходити.

Про ігроманію всі говорять як про дурість, а не хворобу, — поки не побачиш кредити, оформлені на твоє імʼя. Ми прийшли з чоловіком разом, і це виявилось правильним рішенням: працювали і з ним, і зі мною окремо. Світлана Іванівна пояснила, що контролювати його телефон — не вихід, і навчила, як реагувати на зриви без істерик. Три місяці без жодної ставки. Борги розписані графіком, і ми їх закриваємо.

Стаціонар у Солонці — це за містом, і спочатку мене це бісило: ні втекти, ні зникнути на вечір. Через два тижні зрозумів, що саме в цьому й був сенс. Михайло Михайлович тримав мене на препаратах рівно стільки, скільки було треба, і не більше, — я боявся просто перезачепитись на аптечне. Мінус від мене один: хотілося б більше спорту в розкладі. У всьому іншому — це найчесніше місце з тих, де я був.

Жінці визнати це вголос набагато важче, ніж чоловікові, — тебе одразу списують як матір і як людину. Я півтора року пила сама вдома і була впевнена, що ніхто не знає. Тут не було жодного докору, жодного «як ви могли». Була арт-терапія, від якої я спершу відмахувалась як від дурниці, а потім саме на ній вперше розплакалась за багато років. Шість місяців. Син повернувся жити додому.